«Вони не біженці, вони у себе вдома» – Собко про тих, хто знайшов прихисток на Львівщині

Львівщина є однією з областей, які найбільше з усіх прийняли внутрішньо переміщених осіб після 24 лютого.

«Справжня Варта» поспілкувалася із заступником голови Львівської обласної військової адміністрації Іваном Собко, який чи найкраще з усіх знає, як саме ЛОВА допомагає тим, хто знайшов сьогодні прихисток на Львівщині.

Давайте, почнемо, напевно, з цифр. Скільки є на сьогодні внутрішньо переміщених осіб, переселенців на Львівщині? Скільки саме в області їх на сьогодні?

Цифри є оперативні і є фактичні. Вони змінюються. Тобто, якщо сьогодні говорити про те, скільки українців перейшло через Львівщину і тут тимчасово знайшли прихисток, оселилися, то це понад 400 000 осіб. Станом на сьогодні в області перебуває 266 400 таких внутрішньо переміщених осіб. Втім, статус ВПО офіційно мають лише 244 000, з яких 74 000 — це діти. Ось така є ситуація на сьогодні. Але тішить про те, що наші збройні сили дають добре оркам по одному місцю і впевнено женуть їх з нашої землі. Тенденційно останні 2 тижні ми бачимо відтік внутрішньо переміщених осіб в центральну частину країни. І фактично на сьогодні у нас перебуває в основному населення з тимчасово окупованих територій, з півдня і сходу України.

Тобто це Запорізька, Донецька Харківська і Луганська області.

Так.

Скажіть, будь ласка, от є ситуація, коли, звісно, ж літо і якщо навіть житловий будинок чи будівля постраждали і стоять без вікон, можна там натягнути плівку і так далі, але люди можуть повернутися до своєї оселі, прибратися там. Але наскільки я розумію, на Харківщині вже більше 2000 житлових будинків і багатоповерхових постраждали…

2226 багатоповерхівок.

То їх і не побудують не за рік, і не за два! Як готується Львівщина до того, що багатьом з тих, хто знайшов тут для себе прихисток, просто нема, куди повертатися? Це такий довгостроковий період, до якого потрібно готуватися, чине так?

Перше завдання нашої команди – зробити все, щоб ця людина чи сім’я, яка приїхала з такої особливої зони бойових дій, тут відчувала, що вона вдома. Ми не кажемо, що у нас готові супер умови. Приходьте. Живіть. Ми говоримо про те, що, коли, пам’ятайте, почалася активна фаза, власне, бомбардувань цих негідників, то люди, всі масово тікали до країн Європи. Всі через, скажімо, польський кордон, ось. І тут ми всі пам’ятаємо, що відбувалось. Вже тоді були чітко поставлені завдання головою адміністрації Максимом Козицьким, нашою командою – кожному, хто за, що відповідає, ось. Воно, можливо, не зразу все ідеально працювало, але ми справились. Всі разом. Спільно з громадою, з територіальними громадами. Далі. Ми зараз бачимо, що 18% внутрішньо переміщених осіб мають бажання тут залишитись далі мешкати. Далі потрібно зрозуміти тих 18% від 266, які тут проживають – це… Хто це? Це ті, що знайшли кожен 5-й тут роботу. Це ті, які приїхали до друзів, і хочуть тут ще рік пожити, бо не мають, де жити. Чи це ті люди, які не мають, де жити, взагалі, і їм потрібне тимчасове житло і постійне житло, яке держава взяла на себе зобов’язання. І далі відповідно вже до кожної категорії є рішення.

Але, якщо говорити загалом, то на сьогодні: у нас є розгорнуті місця в бюджетній сфері, є розгорнуті місця в приватному секторі, у нас є місця відповідно
профоздоровниць, санаторіїв, курортів і так далі. Проте ми чітко розуміємо, що ковід перед тим, а тепер війна, вкрай негативно впливає на такі процеси, як навчальний рік та на розвиток дітей. Як на це реагує громада і як на це реагує бюджетна сфера? Який баланс можливостей прийняти/надати якісну, скажімо, менш-більш якісну послугу частині, скажімо, це от прихистку, як ви кажете, і надання якісної освітньої, медичної, соціальної і інших послуг? Ну, чесно, на початку було дуже лячно. І ми не розуміли, скільки ще українців зі сходу приїде.

Буде їхати.

Їхати буде. Бо цей рух, митні переходи, він завжди є і він далі буде. Дякувати Богу, вже більше повертається, аніж їде. Але, власне, чи ми справимося в частині того, що люди їдуть і залишаються? Я скажу чесно, останні декілька днів ми відчуваємо вже певні перекоси в певних категоріях. Люди, які мали гроші, мали можливості – це я не говорю, часом і чоловіки непризовного віку, виїхали в Польшу, в інші країни Європи, – і перечікують досі. Є такі. Багато. 4 000 000, загалом, українців, які є в Європі, загалом, втікли від війни і чекають завершення. І 70-80% з них повернуться.

Є такі, які мають кошти – вони орендують тут житло, пішли на роботу. І вони нормально себе почувають. Завдяки їм ми не відчуваємо цього припливу, скажімо так. Тобто те, що ми в області маємо на 2 600 000, а умовно 2 900 000. Тобто так відчувається, але саме цієї категорії не відчувається. Це самодостатні люди. Це бізнес, який приїхав. Це люди, які, як кажуть у нас на Галичині, «дають собі раду».

Є інші категорії, які теж спроможні, які мають певні кошти, певні можливості, хай, навіть мінімальні. Але вони потребують дитину в садочок віддати, дитину в школу, на медичне обстеження різного роду, можливо, якісь інші питання, навіть відвідувати ту чи іншу церкву — тільки не Московського патріархату, бо тут таке не вітається. Хоча віросповідання – це є питання дуже теж дискусійне. І ми до кожної такої людини маємо знайти підхід спільно, починаючи від очільника області, закінчуючи малесеньким селом, малесенькою територіальною громадою, бо це є люди, які є на сьогодні дуже вразливі.

Так на сьогодні справді дуже багатьох (і мене в тому числі) дратують російська мова чи російський патріархат. Але на сьогодні українці, які приїхали зі сходу, вони, навіть тут розмовляючи російською мовою, ніхто їх тут не ображає, як там хтось собі це там придумує, ніхто їх не викидає з хостелів, шкіл чи інші якісь речі – цього немає.

Тому на сьогодні українці зі сходу… Я їх не називаю біженцями. Я їх не називаю переселенцями. Я їх не називаю якимись там іншими. Це українці, які тікають від війни. Це я так. Це моє таке твердження. Бо я теж спілкувався з багатьма з них, вони кажуть: «Чому нас називають біженцями. Ми – не біженці. Ми в себе вдома. Просто там нас вигнали. Там нашу хату спалили. Там розстріл був».

От щодо тих, у кого спалили хату…

Ми маємо на сьогодні завдання: спільно знайти альтернативні місця тимчасового проживання для українців зі сходу і вивільнити приміщення садочків та шкіл в першу чергу. Ну, погодьтеся, що не нормально, коли люди живуть у садку чи в школі. Ну, в садочку діти мають займатися навчанням і в школі, правильно?

Ще літо попереду. А ось 1 вересня…

Ще тим більше літо. Треба готуватися до 1 вересня, так. Таке завдання ми отримали і департамент освіти, і всі керівники. Проте, куди переселяти людей? Ми довго думали…Є фонди. Наприклад, ЮНІСЕФ непогано працює. ПРООН непогано працює. Фонд «Люди в біді» непогано працює. Є. Я не хочу всіх перелічувати. Є, справді. Дуже слушна, дуже вагома є допомога наших посольств, відомств, скажімо, наших партнерів таких дуже сильних, стабільних країн Європейського союзу. Є грошові допомоги для українців зі сходу. Є мобільні містечка у Яворові, у Львові – 2, в Новояворівську, в Судовій вишні.

Скільки?

Частка – 10%. Це 10% орієнтовно ми плануємо, що ми з тих 266 000 – це на сьогодні є. Ті, що кажуть, що, якщо завершаться бойові дії на сході найближчим часом, то лише 18% планують залишитись. З тих 18%  – 10% ми готові переселити в модульні містечка і відповідно в місця, де, скажімо, з'їдуть інші люди, тобто це профоздоровниці, хостели, готелі. І навіть тимчасово люди самі – це ж невеличкі гроші – люди будуть це оплачувати, ті, які підуть на роботу. І ми розпочали системно ремонт гуртожитків.

Якраз те, що ви казали.

Збудувати з нуля будинок – це треба мінімум 7 місяців.

І коштів. І часу.

І кошти потрібно. Держава починає відновлювати критичну інфраструктуру – це правильно. Мости, дороги і так далі, залізниці, зв’язкове все має бути, зв’язок, газ, світло, вода і так далі.

Чиї це гуртожитки?

Це є власність, власне, що держави. От це є гуртожитки при інститутах, при університетах, при ліцеях, при коледжах.

Міносвіта.

Це є, зазвичай, державна форма власності. І це держава фактично дозволяє це. На сьогодні керівник, начальник військової адміністрації – це є фактично представник чітко держави. Який має певні повноваження (на сьогодні розширені), і він приймає рішення. Тобто, звичайно, що вузи не проти. Тим більше, що даються кошти обласного бюджету.

Відремонтувати вузівські…

Ми фактично скеровуємо 47 000 000 грн., у першу чергу, на ремонт гуртожитків. Трішки нам допомагають і територіальні громади. Дуже багато долучаються і самі люди, які там живуть. Вони хочуть теж бути корисними чи то працею своєю, чи то якимись іншими засобами. І ми таким чином плануємо, ну, 10 гуртожитків, скажімо, відремонтувати. В середньому це від 70 до 300 місць, відповідно в такий гуртожиток люди можуть заїхати. Тобто в середньому 2 500 людей ми переселимо туди. Це, по-перше, багатодітні жінки з  маленькими дітьми, жінки, які, не дай Боже, втратили на війні там чоловіка зі сходу чи чоловік воює.

Має бути мотивація. Людина має бути зареєстрована у центрі зайнятості. Людина має бути в пошуку роботи, якщо, можливо, є така. Не так, що «я приїхав, я сиджу, дайте мені, дайте, бо я приїхав».

Це зрозуміло. Львівщина вирішує частково таким чином проблему робочих місць, яких не було…

Ми маємо понад 100 вже релокованих підприємств, з яких біля 70 вже працюють, платять там, навіть податки і так далі. У нас була зустріч. Голова зустрічався, департаменти профільні з цими власниками релокованих підприємств. Де чітко ми кажемо: «Давайте, потребу. Які працівники вам потрібні?» Наша профтехосвіта вся готова включатися в цей процес. А ми готові вчити людей. Нема питань. Тобто у нас є курси зараз.

Які, наприклад, це підприємства?

В першу чергу акцент і пріоритет мав би надаватися тим людям, які прибули зі сходу, з півдня, щоб вони першочергово могли собі заробити на кусок хліба і на свої потреби. Тому у нас позиції дуже чіткі, дуже зрозумілі. Тобто ми маємо окрему обласну програму по підтримці бізнесу релокованого, окрему обласну програму по підтримці АПК, окрему обласну програму, яка спрямована на, власне, військовий зараз акцент у пріоритеті надається, яка спрямована на проблематику внутрішньо переміщених осіб – це і харчування, це і соціальний захист і так далі. Ми повинні розуміти, що і інші верстви нікуди не поділися, тобто…  

Місцеві.

Зараз дуже часто хочуть протиставити. Знаєте, політики десь починають собі загравати: приділяйте увагу внутрішньо переміщеним особам. Ми кажемо: «Ну, окей. Добре. Ми приділяємо». – «Ну, добре. Там особлива увага». – «Та добре, особлива увага». Але знову ж таки, коли це люди чують особливо з телеканалів – там інше, кажуть: «ВПО. ВПО. Ну, а ми ж де? Наші проблеми теж треба вирішувати». Тому, не дай Боже, не можна ніколи ділити ніяких категорій. Так, звичайно, до цих людей має бути особливе, акуратне, дуже таке, я би сказав, наддбайливе ставлення і першочергове, так. Але є мешканці Львівщини, які тут до того жили, проживали і будуть проживати, і 86% цього населення дуже активно працює на допомогу ЗСУ. В тилу всі: одні те, другі – інше. Ті тушонки там роблять. Ті плетуть і в’яжуть. Ті за броніками поїхали. Ну, кожен щось робить, та ми не бідкаємось. Якщо темно – ми запалюємо свічку. Ми робимо так аби світло перемогло темряву.