Любителям поезії: вийшла з друку збірка віршів кагарличанина Віктора Заїки

Любителям поезії: вийшла з друку збірка віршів кагарличанина Віктора Заїки

Наприкінці минулого року побачила світ чергова збірка поезій нашого земляка, члена Національної спілки журналістів України Віктора Заїки – “На долонях доріг”.

Ймовірно, обираючи назву для своєї книги, автор мав на увазі провести паралель між нетлінністю поезії та тією дорогою життя, якою йде кожен із нас назустріч своїм мріям:

Поспішав, бо кликали дороги,
Все летів кудись, але куди?
Позабув я давню засторогу,
Що назад вже шляху не знайти. (“На долонях доріг”).

Оскільки переважна більшість віршів нової збірки поета сповнені естетичних та етичних душевно-духовних переживань, то тепло читацьких рук, вважаю, книга буде відчувати постійно.

Вірші Віктора Заїки наділені однією важливою якістю – вони читаються легко, інколи яскраві, інколи досить прості і точні, але завжди без незграбних фарб, без спроб шокувати читача таким собі лихим літературним наскоком.

Лаконічно, витончено, стильно, а головне – точно потрапляють у настрій збірки “На долонях доріг”.

П'ять розділів книги ( “На долонях доріг”, “Поза часом, поза орбітами”, “Літа за літом”, “Зоре-зоренятко”, “Світи”) асоціативно та вдало доповнюють один одного. Кожен з них точно характеризує глибину поезій, яку уважний читач різного віку відкриє для себе.

Вірші Віктора Заїки відрізняють ігрові рими, багатий поетичний словник поета та культурна тематика. У них є свого роду елемент інтриги. І багато в чому цю інтригу створюють образи ліричних героїв:

Ще не втомивсь від тебе, ще не розлюбив,
І лиш тобою й досі жити хочу,
Чекав, шукав, а так і не зустрів,
Хоча і бачив в снах тебе щоночі (“Л.”).

Наважусь припустити, що ця збірка — свого роду щоденник записів душі поета.

Ліричні рядки звучать тут і ніжно, і пронизливо, і надривно, іноді переходячи то на крик, то на шепіт.

У поезіях складається образ особистості людини, збагаченої життєвим досвідом, яка іноді живе двадцять чотири години в режимі нон-стоп:

Я ще живу, ще вірю в день майбутній.
Його стрічаю з трепетом й любов’ю.
Бо хоч давно вже сивий, та по суті
Ще не надихався ні світом, ні тобою (“Я ще живу, ще вірю в день майбутній…”).

У своїх поезіях автор час від часу втікає у світ свого дитинства:

Пливе над полями малиновий дзвін,
Спішу по стерні я стіжкам навздогін.
Цвітуть небеса і палає зеніт,
І пахне дитинством солом’яний світ (“Солом’яний світ”).

Іноді глибина спогадів поета виглядає то романтично:

Місяць допливав до виднокола,
І хитались зоряні світи,
Тануло, зникало все навколо,
Залишались тільки я і ти. (“Царівна”),

то драматично:

Ти прийшла і тихо поруч сіла,
А на серці в мене лиш зима.
Літо відцвіло, переболіло
І в минуле вороття нема. (“Наче стихло, наче й відболіло”)

І якимось невловимим чином у поетичному світі Віктора Заїки поєднуються легкість та приземленість, духовність та захопленість красою природи:

Святкові свічі в храмі догорають,
І тануть в небі міріади зір… (“Великдень”).

Весна спішить на береги,
Купає річка синь небес,
І знов лунає навкруги:
– Христос Воскрес!
– Христос Воскрес! (“Христос Воскрес!”)

У віршах Віктора Заїки свій кольороопис (“завірюха золота”, “білі бригантини”, “входить осінь в рудому плащі”). Відчувається, що автор має художнє бачення світу, що важливо для поета.

Звісно, дуже багато про автора говорять лексика, словниковий склад віршів. Якщо провести їх аналіз, то ми побачимо, що найбільш вживані слова – біль, любов, самота, кохання… Все це і є душа ліричного героя.

У першому вірші своєї збірки “На долонях доріг” Віктор Заїка зізнається:

Вже давно всі слова у віршах і піснях моїх визріли,
Відшуміли дощі, і розтанули вкотре сніги.
Я ж чекав і чекав… І молився покірно Всевишньому,
Щоб діждатися Вас, набирався терпіння й снаги. (“Побачення”)

Переконаний, що цей сповідальний авторський голос, що пронизує всю збірку, обов'язково знайде свого читача.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *