Передвипорча “проМова”

В Україні років двадцять п’ять тому з’явилася прикмета: як тільки починає підніматися «мовне питання», – чекай виборів.

Прикмета безпомилкова і як варіант безпрограшна. Важливо тільки одне: в якому регіоні яку мову брати за основу. У минулі роки в південних і східних регіонах розмахували російською мовою. У західних регіонах грали на протиставленні. І в тому, і в іншому випадку ситуація загострювалася до почервоніння, що і було потрібно замовнику «хвилі»: він отримував додаткові голоси і благополучно спускав мовне питання на гальмах – до наступних виборів.

Мовне питання знову на марші, отже, виборча кампанія почалася. Але зараз говорити про додатковий статус російської мови немає сенсу, це викликає протидію навіть у російськомовному середовищі, значить, треба шукати якісь інші шляхи.

У 1999 році проект закону про мову вносив Костусєв, в 2010 – Симоненко, Гриневецький та Єфремов, в 2013 знаменитий законопроект – Ківалов. Незважаючи на те, що між пропозиціями був такий великий розбіг у часі, закони виявилися абсолютно спорідненими. У них, досить хитромудро, протягувалася теза про рівне функціонування державної і офіційної мови, якою за замовчуванням визначалася, звичайно ж, російська. При бажанні закон можна було прочитати виключно на користь «офіційної мови», але аж ніяк не державної. Чим це загрожувало для української мови, абсолютно зрозуміло. Тим більше, що питання про статус російської мови передбачалося винести на референдум.

Навіть без прийняття цих законів (в першому випадку законопроект був відкликаний, у другому відхилений через невідповідність Конституції України, доля третього – один з факелів в нинішній війні) українській мові в країні, яка має один з нею корінь, ще й досі доводиться пробиватися так само, як це робилося в усі часи деукраїнізації. Цей парадокс чомусь не привертає уваги широкої громадськості, зайнятої виключно тим, що їй (громадськості) важко заповнювати бланки і платіжні документи українською мовою і вчити нею дітей.
Я не буду висловлювати радикальних думок і пропонувати поборникам додаткових офіційних мов відправлятися в місця скупчення їх носіїв, а просто нагадаю про те, що в Конституції України йдеться про гарантії держави на функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на території всієї країни. До речі, цим положенням Конституції відповідає навіть ще радянський закон УРСР «Про мови» 1989 року, яким Україна багато в чому керується досі. І не розуміти, що високий статус української мови – гарантія державності і єдина можливість уникнути продовження радянської асиміляції, коли єдиною мовою спілкування проголошувалася російська, не просто дивно, але майже злочинно.

Розвиток мов національних громад в Україні неминучий – в ній живуть люди різних національностей. Але це не означає, що якась один з наявних мов може панувати над державною або мати пріоритет серед інших мов, а етнічна група вимагати задоволення своїх культурно-мовних інтересів за рахунок інших націй.

Дійсно, кількість російськомовних в Україні поки ще велика. Але це якраз і є результат незавершеної русифікації. Однак за даними останнього перепису населення, який проводився в Україні, відомо, що багато з тих, хто обрав своєю рідною мовою російську, вказали національність – українці чи іншу національність, яка замовчувалася в СРСР, як це було з греками. І ці цифри зростають, як і повернення людей до своїх витоків.

Розвиток і збереження мов усіх наявних в Україні національностей не менш важливо, ніж поглиблене впровадження однієї з них, яку намагаються зробити другою державною або хоча б офіційною. До чого це призводить, можна бачити на прикладі пострадянських країн: деякі з них стрімко втрачають свою рідну мову (наприклад, Білорусь), а в мономовних (Вірменія, Грузія) питання другої державної мови не і підніметься.

Коли обговорення про єдину державну або ні мову ведеться на рівні звичайних громадян, будь-яке їхнє сприйняття ситуації нормальне – вони діють, грунтуючись на особистій зручності, звичці, і особливо не замислюючись про долю країни, хоча це і викликає певну напругу в суспільстві. Але коли це виноситься на законодавчий рівень, та ще відбувається на тлі агресивних дій країни, що розмовляє цією мовою і бере на себе повноваження “відродження СРСР”, захист двомовності в Україні перетворюється на спробу реескалаціі зрусифікованості українського народу.

Чому українська як єдина державна мова не лякає основну частину російськомовних громадян? Тому що, як правило, всі ці люди розуміють, що цивілізований підхід до потреб інших мовних груп, як це відбувається в Європі, допоможе зберегти практично будь-яку мову і без вимоги вивести її на державний рівень. Адже насправді немає ані утиску російської мови, ані особливого звуження сфери її застосування – є законне прагнення державної використовувати своє право бути об’єднуючою в країні.

Ще далеко до повного поширення української мови в усіх сферах. Занадто мало видається якісної літератури українською мовою – і вітчизняних авторів, і хороших перекладів, в тому числі і з російської мови. Занадто багато субдомінантної складової, яка входить в мозок непомітно: російськомовна реклама, вивіски, покажчики, інструкції та ін. Ці дрібниці теж є одним з видів мовної експансії, що діє на витіснення.

Єдине, що щиро радує, то, що українська перестала сприйматися як «мова неосвіченого села», що поволі, десятиліттями, століттями впроваджувалося в голови людей, а стає модним трендом і дає можливість за кордоном відрізняти українців від приїжджих з країни-агресора.

Не забувайте: «мовне питання» – привід для маніпуляцій напередодні виборів. І не піддавайтеся всіляким дбайливцям з обох боків – їх цікавить зовсім не збереження мови, а зміцнення своїх позицій. Просто пам’ятайте: хто приїхав в Україну і вивчив нову для себе мову (нехай навіть з акцентом і не дуже впевнено), – той знайшов новий досвід і розширив кругозір. А про тих, кому колискову бабуся або мама співали українською, і зовсім говорити не доводиться – для них українська в пріоритеті змалечку. Ну а тим, хто ненавидить все українське – вони-то взагалі що тут роблять?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *