Вплив FB на маси стає дедалі вагомішим

Є таке гарне фейсбуківське слово. Але його не можна вимовляти в пристойному оточенні. Тому доведеться його замінити на менш ємне «плач», яке досить половинчасто відображає те, що почалося на просторах Інтернету після напівприватної заяви народного депутата Дмитра Тимчука в стрічці Фейсбуку про те, що він виходить з НСЖУ через незгоду з позицією спілки журналістів України за приводу видання «Страна.UA».

Що тут почалося! Справжній… плач.

Журналістська братія взагалі уразлива: вона не любить сумнівів в її некомпетентності, наближеності до сильних світу цього, умінні добути інформацію і багато чого ще. А тут мало не в зраді звинуватили. Хоча… стоп! А хто взагалі-то когось звинувачував? Ну висловився професійний журналіст, який перебуває в рядах 17 років, у власній стрічці і покинув ряди – і що? Пробився пролом в струнких колонах українських журналістів?

Мабуть, таки пробився, якщо така хвороблива реакція, що навіть до міжнародних журналістських організацій довелося бігти зі сльозами і скаргами на поганого Тимчука, який вирішив дотиснути демократичне і толерантне керівництво НСЖУ тим, що написав таку провокаційну заяву. Тим часом, будь-яка людина має право на вихід з будь-якої організації і співтовариства, якщо вважає, що його етичні уявлення не збігаються з пропонованими. Чи авторам посібників із журналістської етики це не знати!

Взагалі українській журналістиці не щастить. Не будемо про період радянської преси, хоча, як виявилося, у неї була пара плюсів, одним з яких був той, що стати причетним до цеху журналістів – це потрібно було пройти дуже серйозний шлях. Потрібно було стільки написати і поїздити, що жадані червоні обкладинки ставали справжньою нагородою.

Нагородою, що відкриває двері в кабінети.

Але що цікаво, час давно і безповоротно минув, а жадання залишилося. Постаріли старші, підросли молодші, пріоритети помінялися, а обкладинки свою справу роблять: он скільки охочих ними помахати. Особливо це проявляється в період виборів, коли «документи» роздають наліво і направо, є це і зараз – постійно хтось випливає з сумнівною журналістської біографією. А тому, що тепер це доступ до легких грошей: оббрехати людину, налякати компроматом – це варто непоганих грошей і, найчастіше, залишається безкарним. Ну і, по великому рахунку: навіть якщо все буде спростовано, і «ложечки знайдуться», залишиться душок і осад…

У разі даного плачу можна згадати і те, що в усі часи журналістика на війні була віддана своїй країні, а не тій, яка цю війну розв’язала і веде на чужій території. Складно уявити країни антигітлерівської коаліції, які зібралися на журналістський форум «згоди» в гітлерівській Німеччині. А українські журналісти зі спокійною совістю збираються в Росію. Для чого – зараз? Про яке взаєморозуміння можна говорити з Соловйовим і Кисельовим, з шаленими росЗМІ, які навіть слово «свідомий» перетворили в образу цілого народу? Цього не тільки не бачить керівництво НСЖУ, але в цьому бере участь! То як же можна засудити людину, яка прийняла особисте рішення?

В журналістиці зформувалося покоління цинічних найманців, які діють за принципом «хто більше платить». У них не буде боліти душа за убитих на фронті – вони роблять вигляд, що цього просто немає, а якщо є, то винні не ті, хто їм платить. І, що примітно, вони, зібравшись купками у відверто антиукраїнських ЗМІ, в кращих традиціях радянської пропаганди, бачать тільки задвірки країни, в якій, до речі, живуть. І навіть якщо критика справедлива, в їх руках вона перетворюється в грудку отруйного бруду, здатного замазати все.

Дивно, але найбільш чесні, сильні і талановиті журналісти неохоче йдуть (або взагалі не йдуть), особливо в останні роки, в НСЖУ. Вони просто не розуміють принципу роботи цієї організації, її потрібності – чи є вона взагалі і в чому полягає? Побудувати пам’ятник? Привітати ветеранів? Так це можна зробити і самим. Боротися зі зловживаннями у владі? Та ну, киньте. Сильні і незалежні від влади вважають за краще працювати самостійно, зі своїм виданням, і, як правило, саме ці люди є справжніми патріотами, хоч і без професійних посвідчень. Бути під одним дахом з тими, хто не поділяє їх устремлінь і принципів, для них неприйнятно. Хоча немає підстав думати, що вони проти своєї участі в міжнародних журналістських професійних організаціях, де критерії вищі і жорсткіші.

Чи не лякає ця тенденція український професійний цех? Чи не здається, що справжня журналістська діяльність пропливає повз них, залишаючи на узбіччі?